Особистий успіх може відбутися на тлі колективного неуспіху великої кількості людей.
Наприклад, Роналду отримує сто мільйонів євро, бо мільйони людей ніколи не зможуть грати у футбол так як він.
Але якби всі могли демонструвати таку гру і це було б такою ж навичкою, як, наприклад, дихання, то він не отримував би 100 млн євро...
Розкрию "головну таємницю" ринку і поведінкової економіки взагалі.
Аксіома, яка спростовує всі постулати соціальної дискримінації та базові установки "ультралібералізму".
Теорія ринкової гри говорить про те, що 15% її учасників виграють за рахунок решти 85% (пропорції можуть різнитися).
Тобто наші "успішні люди" ніколи не стали б такими без решти "не успішних".
Саме "не успішні" є обов'язковою умовою багатства "успішних". Це як продавець товару і мільйони споживачів.
Без споживачів, продавець товару - це всього лише власник складу нікому непотрібної продукції.
Якщо із суспільства умовно "вилучити" 85% звичайних людей, то серед "еліти" в 15% відразу виникла б нова пропорція лідерів і аутсайдерів у розмірі 15/85.
І так до ситуації, коли у світі умовно залишилася б сотня людей, серед яких знову ж таки було 15 лідерів і 85 аутсайдерів.
З кожним разом конкуренція ставала б просто жорсткішою.
Схожі експерименти проводилися в школах: з різних класів брали найкращих учнів і формували "елітний клас". Незабаром і в ньому з'являлися свої "відмінники", "хорошисти" і "відстаючі"...
На цьому й базується принцип соціальної солідарності, який починають усвідомлювати на Заході і поки що взагалі не розуміють у нас:
не можна стати успішним у моделі, де успішні всі.
Твій успіх можливий лише на тлі слабких життєвих стратегій тисяч інших людей.
Так, особистий успіх - це індивідуальна заслуга, але він не реальний без базової умови: системного програшу інших учасників ринкової гри.
Модель ринку передбачає обмеженість ресурсів.
Мільйон у одного, це умовно мінус 100 у десяти тисяч інших учасників обміну.
Усвідомлення цього факту і називається солідарністю і соціальною відповідальністю, коли той, хто виграв, не зневажає інших, а допомагає їм, оскільки без них він би не виграв.
Для нього їхнє існування - запорука індивідуального успіху, адже не можна реалізовуватися в соціальному вакуумі.
Ми просто ще не зріле суспільство і такі ідеї у нас люблять називати популізмом.
Зрілість прийде, коли розподіл на класи успіху вже кристалізується...
А шкода, адже стільки помилок можна було уникнути.
І процитую одного з найбагатших людей світу американця Баффета, який якось сказав про багатих:
"...Вони вважають, що всі ці гроші їхні і вони мають рахувати кожен цент.
Але при цьому ніхто не замислюється, що виключно ресурси суспільства дають їм змогу так жити.
Приміром, у мене талант до накопичення капіталу.
Але можливість використовувати його на повну силу визначається суспільством, у якому я живу.
Якби я народився в мисливському племені, такий талант мені нічого б не дав.
Швидко бігати я не вмію і фізично не надто витривалий.
Тож моя доля - потрапити на обід якогось звіра.
Але якщо мені випало щастя народитися в суспільстві, яке цінує мій талант, дало мені гарну освіту і цей талант зміг розвиватися, створило закони і фінансову систему так, щоб я займався цією справою і заробляв великі гроші, то найменше, що я можу зробити це - розрахуватися за все це."
Прекрасна фраза Баффета. Краще й не скажеш.
Потрібно вміти любити тих, хто програв, і допомагати їм, а не зневажати їх.
Comments